Під іменем "великого добра" прийшло на землю України у 30-х роках страшне лихо голоду.
Той період у історії держави назавжди запам’ятається як злочинний акт винищення нашої нації.
Народ був утягнутий у зловісну гру, яку організатори геноциду називали побудовою світлого майбутнього. Було паралізовано людську мораль, знищено категорію істинного, відібранного у селянина право володіти землею. "Хліб - державі" , - говорили ті, хто відбирав останні крихти у дітей селян. За непослух – смертна кара. Але здебільшого цей вирок виносив сам голод. Люди трималися до останнього. Божеволіли, коли з'їдали один одного, втрачаючи людську подобу.
Сьогодні навіть самі історики не можуть з'ясувати цифри : скільки і де вимерло з голоду? Число жертв просто неможливо назвати точно, але осягнути розумом наслідки мору у всій його реальності ми мусимо, повинні.
Крізь усі політичні заслони правда про голодомор прорвалась у нинішнє суспільство, аби не повторитись ніколи знову. Звичайно, запланувавши нереальні поставки хліба для України, Сталін та його поплічники мали намір знищити основу українського народу, його духовну, економічну опору – селянство.
Пам'ять про невинно убієнних повернулася до нас. "Безпам'яство перед мертвими, - говорить священнослужитель місцевої церкви отець Володимир під час відправлення панахиди, - гріх живих."
Людська пам'ять наголошує: "Таке не повинно повторитись."
Ніби про 33–й писав Тарас Шевченко, кажучи про нашу стражденницю – Україну:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі .
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші !
Вкраїно !
Мій любий краю неповинний,
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко?
Перегорнемо сторінки української літератури, присвячені темі голодомору. Про страшні муки і про переживання українського народу в 1932- 1933рр. відомо ще небагато. Писали, свідчили, згадували про це до останнього часу лише за кордоном. На Україні голодомор не велено було і згадувати.
Одним з перших написав про голод в Україні, причому по свіжих слідах Улас Самчук у романі «Марія». Народився У.Самчук на Волині. Щоб уникнути розправи, таємно перейшов кордон і в Німеччині пише цей роман, побудований на описі життя Марії, яка переживає голод.
… З 6 років Марія осиротіла, з 9 – була віддана в найми. Але попри все вона виросла у дивовижно красиву дівчину, і в праці їй не було рівних. Парубки за неї мало не билися. Її коханого забирають в царську армію. Не отримавши згодом від нього жодного листа, Марія подає рушники Гнатові – парубкові тихої, але невгамовної натури, заповзятливому хазяїнові. Кохаючи по-справжньому свого Корнія, вона, коли той приходить з армії додому, кидає чоловіка і виходить вдруге заміж. Корній трудиться біля землі. У них з Марією народжується три сини – три щастя й одночасно три великих горя. Старший Демко не повертається з першої світової, найменший Лаврін – репресований, середній Максим став перевертнем, бездушним виродком, який, як сільський начальник, брав участь у проведенні насильницької колективізації і штучного голодомору. Гнат з ревнощів підпалює Маріїну хату, Корній теж не витримує. Він бере сокиру, йде до свого сина Максима, який у цей час організовує п’яні оргії, і вбиває його. Марія прощається із своїм таким багатостраждальним життям. Автор хвилююче описує її останні дні: “Заходячи сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч… ніч вічності”.
Продовжив цю хвилюючу тему Василь Барка, представник української діаспори в США, який написав роман “Жовтий князь” у 1961 році. Він сам пережив голод, бачив його на власні очі і правдиво відтворив страшну народну трагедію. У романі В. Барка вивів символічний образ Жовтого князя, демона зла, який несе з собою руйнацію спустошення, сіє муку і смерть серед людей.
Трагічна доля родини Катранників – Мирона, Дарії, їхніх дітей – Миколи, Андрійка, Оленки з села Кленотогі – уособлення шляху мільйонів українців на Голгофу голодної смерті.
Селяни не можуть зрозуміти, чому їх, хто творить основу життя для робітництва, приневолюють до голодної смерті, знущаються, вселяють підозру один до одного, ненависть, заздрість і жадобу крові.
Голодуючи, сім’ї їли кукурудзяні качанні стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, стручки акації, а також м’ясо дохлих коней і домашніх тварин.
Пес осідає і тільки лізе – вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко заскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудної тративши дихання і сполотнівши. Підвелась напівпритомна.
Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! То голод став дужчий, ніж відраза до погані : всі в хаті їли її.
Роберт Конквест сьогодні є одним із найвідоміших західних дослідників нашої історії.
Тему голодомору він почав розробляти тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багато хто на заході не визначив самого факту голоду в Україні у 1932-1933 рр.
Як зазначає автор, “кількість жертв у справжній війні проти селянства, розв’язуваній тоді Сталіним в межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни”.
Книга “Жнива скорботи” складається з трьох частин та епілогу, дані автором назви до яких промовляють досить виразно і свідчать про послідовність у розгляді обраної теми дослідження – «Головні учасники подій: партія, селяни, нація,» «Удар по селянству», «Голодний терор». У кожній з них міститься цікавий фактичний матеріал про стан тодішнього села, матеріал, значна частина якого для широкого загалу нашої громадськості навіть сьогодні є незнаною.
Так, як вважає автор, за нормальних обставин Україна та Північний Кавказ (зазначимо – регіони, що найбільше терпіли від голоду) забезпечували країну половиною всього ринкового зерна. І ось у цих краях розгулялась рука нечуваного голоду. Найвищого рівня смертність досягла саме в областях, які споконвіку вважалися «хлібними», - Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Одеській. В Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській смертність була дещо нижчою. Полегшував муки нещасним ліс північних областей України, де вони навіть глибокої зими і напровесні могли знаходити таке, що з великими умовностями можна було вважати їстівним. Страшне запустіння опустилося над селом, всією Україною. З кінця 1932 року припинили видавати навіть свідоцтво про смерть. Гори трупів зокопували у могили без зазначення імен і прізвищ. Люди йшли у небуття, не залишаючи навіть останньої, визначеної, здавалося б, самим Всевишнім згадки. “Якщо вдатися до цифр, - пише Роберт Конквест, - то із загальної чисельності сільського населення України у 20 – 25 мільйонів – між 4 – 5 частинами. Відсоток смертності значно коливався від місцевості й навіть від села до села, - починаючи з 10 і досягаючи 100’’.
А що найстрашніше і найзлочинніше – так це геноцид по відношенню до дітей. Статистика не подає докладних відомостей про це. І зрозуміло чому. Та навіть з тих небагатьох даних, що дійшли до нас, можна судити – майже половину з тих 5 мільйонів, про які згадувалося, становили діти. Додаймо при цьому, “що в одному з округів, як зазначає автор, за 1932 – 1933 рр. було заєрестровано лише 20 народжень, картина видається більш ніж переконливою”. Шляхом ряду наукових обчислень автор доходить висновку – всього померло від голоду 6 мільйонів чоловік: 5 мільйонів в Україні та 1 мільйон на Північному Кавказі, ще 1мільйон серед них, які жили в інших місцях. Майже половина з них були діти.
Сьогодні факт голоду в Україні підтверджений на всіх рівнях від документів, що зберігаються в архівах, до свідчень людей, які ще живуть і яким судилося перенести на собі страшну трагедію, свідчень навіть керівників високого рангу. Хоч офіційно історія заперечувала цей факт. І сьогодні нікому з причетних до трагедії не може бути виправдання.
Терором, спрямованим проти селянства, не вдалося добитися ні поліпшення справ у сільському господарстві, ні піднесення рівня життя народу. Не «виконала» ця акція і свого, так – би мовити, надзавдання – придушити прагнення народу України до національної і державної незалежності.
А Панас Запаренко пише книгу «Дума про дитинство» . У центрі повісті – образ сільського хлопчика, котрий, зоставшись сиротою, бореться за своє існування, з великими труднощами спромагаючись на шматок хліба. Він – із суворих 30 років, тих моторошних трагедій, від котрих і зараз холоне кров у жилах.
Тему голоду 1933 року письменник Борис Хандрос виношував півстоліття. У повісті «Мор», що надруковано у журналі «Вітчизна», (1990, №7,8 ), автор зібрав спогади своїх земляків – очевидців. Сьогодні ми переглянули лише деякі сторінки української літератури, присвячені безкровній, нерівній, людоморській війні проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безневинного.
А можна ще згадати повісті «Тридцяті» А. Дімарова , «Голодомор» Є. Гуцало або те, як трудно йшов до нас роман М. Стельмаха «Чотири броди», адже письменник у ньому наважувався у 70-ті роки заговорити про голодомор в Україні.
Не можна без хвилювання читати « Молитву за убієнних голодом » Катерини Мотрич.
Роде наш небесний !
Народе Божий неоплаканий ! Лика неціловані, руки неперехрещені ! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні !
Прости, народе Божий ! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.
… Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам ! Душі убієнні !
Читаємо поезії “Весільна балада 1933 року” Тамари Коломієць, “Вас кинули удвох під шар землі…” Богдана Бойчука, “Реквієм тридцять третього” Івана Захарченка, “Лиха година 1933-го”, “Слово з того світу ” Павла Ткачука …
Мерці повсюди, ані могил, ані хреста.
Лукавий світ заплющив очі, онімів,
Лиш матерів іще живих згорьовані вуста.
Прокльони шлють на голови катів, -
Їх суд і кара всіх чекає …
За мор кривавий і за сльозу дитячу
Помстись, Україно! Помстись!
Зведись, Україно! Зведись!
( Іван Захарченко)
Слухаючи ці рядки, ми перенеслися у страшні роки, відчули серцем і душею жахливу трагедію нашої історії, яку треба знати, бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.
Поет Борис Олександрів народився на Житомирщині, жив у Канаді. Свій вірш він присвячує матерям 1933 року.
Це остання хлібина, остання,
Очі горем налиті вщерть,
Батьки й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання …
Після неї – голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломинку,
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку –
Умирати вже вам пора …
Взяв шкуринку дідусь і плаче.
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б’ється рівно і хоче жить…
Стали кожному крихти в горлі…
Спазми в горлі. Немає слів…
А над хатою клекіт орлиний,
А на вигоні – труни чорні,
Там, де саваном сніг білів…
Не сьогодні це сказань: “Час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння, час збирати його”. Час говорити! Нещодавно вийшла з друку народна книга-меморіал “Голод-33”, підготовлена письменником Володимиром Маняком та журналісткою Лідією Коваленко. В ній зібрано оповіді очевидців з семи областей України. Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть, безмовних, тяжких, заговорить до нас своєю правдою. В цій книзі немає жодного вигаданого слова, і кожна розповідь, смерть, благання до Бога, останній зойк і волання вмираючого-правдиві: названі поіменно жертви і їх кати; збережені назви тюрем, катівень, міст, сіл, хуторів, вулиць, річок і яруг.
Сьогодні потрібна не символічна, а справжня – гласна, прилюдна і поіменна – реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінським деспотизмом.
Бо тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль душі, крок за кроком пройшовши заново хресний путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
В братерстві, щирості, любові
Безсмертя ми своє знайдем.
Вже досить сліз і досить крові:
Для України поживем.
Зберімось разом, як на свято,
І об’єднаємо почуття,
Бо нас не мало, нас багато -
Тож розпочнім нове життя!
(М. Бакай)
|
