Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя
Епіграф
„Загупало в двері прикладом…”
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. - Ану відчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті. Застукало серце, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати – і ще ж не варився синочок… Біжить одмикає сінешні, гостям уклоняється низько. Гостей вона просить проходить – сама ж замикає за ними. Проходять солдати у хату: один з них писати сідає, Два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях. - Ну, як живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? – Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо. Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно. Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно. Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі, І синю голівку під ситом, що вже почала протухати. Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно. - Ну, як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш не говориш? - Отак і живу я… - та й замовкла. Ой чий же це голос у неї? Хрипкий, а тремтячий, веселий. – Та так і живу, - проспівала. – Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось? Ви хочете їсти? – Сідайте. Між вами і я молодая. Повірите, люди їй-богу: - отак тільки тут полоснула – затріпалось зразу і стихло. Повірите, люди, їй-богу… Отак і живу, - проспівала. – Отак удова молодая, - і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала. Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка, голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно; заплакала б тяжко – не може, лиш б`ється об піл головою: - Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! – Солдати підводять нещасну, її освіжають водою. А писар все пише, все пише – та сльози писать заважають.
Павло Тичина, із збірки „Вітер з України”
Вступ Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу-великомученика, який до становлення своєї незалежності пройшов тяжкий тернистий шлях. Людство вступивши в XXI століття намагається співвіднести значення різних історичних подій, які йому прийшлось пережити. Безсумнівно однією з найтрагічніших сторінок в історії українського народу був голодомор 32 – 33 рр. Який своїм чорним крилом накрив сивочолих дідів і безіменних немовлят, зачепив в більшій чи меншій мірі все населення України. Про голодомор в Україні в 32 – 33 рр. сьогодні знають у всьому світі. Більше семидесяти країн Європи, Азії, Африки, Латинської та Північної Америки засуджують акт геноциду проти українського народу. Майже через півстоліття після цієї жахливої трагедії в Україні відповідно до Указу Президента від 26 листопада 1998р було встановлено День пам`яті жертв голодоморів і політичних репресій. Важливою подією в справі відновлення історичної справедливості стало прийняття Верховною Радою 28 листопада 2006р. Закону „Про голодомор 1932 - 33 рр.”. Який передбачає вшанування пам`яті мільйонів співвітчизників жертв голодомору. Провідну ідею цього нормативно правового документу складає те, що голодомор 32 - 33рр. є геноцидом Українського народу, а його публічне заперечення – надругою над пам`яттю мільйонів жертв, приниженням гідності Українського народу. Суцільна колективізація Роблячи екскурс в 30-ті роки XX століття ми з болем в душі вдивляємося в ті села по яких пронеслась кістлява рука голоду. А все почалося в 1927р. коли Й.В. Сталін на запитання іноземних журналістів: „Як ви думаєте здійснити Колективізм у селянському житті?”, - відповів: „По лінії кооперування індивідуальних селянських господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі товариства”. Замислена Сталіним суцільна колективізація мала на меті нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Це відкривало для держави можливість безперешкодно привласнювати створений селянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмежений у громадянських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником, виконавцем волі партійно-державної бюрократії як асоційованого власника землі та виробничих знарядь. Звідси випливала безкомпромісна боротьба держави проти селян – вільних товаровиробників, узагальнена і реалізована в політиці „ ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації”, розселювання. Суцільна колективізація, що її Сталін назвав „революцією згори”, розпочалася в 1929р. Уже в резолюціях Другої Всеукраїнської конференції КП(б)У (квітень 1929р.) висувалася досить відверта вимога: треба всіляко прискорювати виробниче кооперування й колективізацію індивідуальних господарств. Темпи колективізації спускалися згори у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930р. Косіор підписав конструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, в якому містилося гасло: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930р.” Суцільна колективізація замислювалась як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. На селах з`явилися цілі ватаги бездумних виконавців, затятих „лівацьких закрутників”. В гонитві за „справною цифрою” вони не зупинялися перед найбрутальнішими засобами, аби затягнути селян до колгоспів. Все це призводило до зростання напруження на селі. Партійці занепокоїлися. 21 лютого 1930р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської Федерації та України з участю членів політбюро ЦК ВКП(б). обговорювалися заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета „Правда” надрукувала статтю Й.В. Сталіна „Запаморочення від успіхів” і нову редакцію Примірного статуту сільгоспартілі. В статті засуджувалися „перегони”, а відповідальність за них цілком перекладалася на місцевих працівників. Наголошувалося на обов`язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Статуту сільгоспартілі колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну продуктивну худобу та присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі”. Місцеві парторганізації мали відмовитися від адміністративного тиску на селян при утворенні колгоспів і зосередити увагу на господарському й організаційному зміцненні колективних господарств. На Україні, як і по всій країні, знищувалися історичні, національні, регіональні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бюрократії. Економічну основу її всевладдя становила одержавлена власність. Економічні та громадсько-правові методи регулювання сільськогосподарського виробництва замінювалися позаекономічними, адміністративно-репресивними. Через планові заготівлі продовольства, стягування натуральної „данини” (податків) держави привласнювала вироблюваний колгоспниками продукт. Отже, їхній життєвий рівень невпинно знижувався. Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Рік великого перелому характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх „лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму маскувалося. Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала непоганий урожай. Було здано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечення „стрибок” в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шокований стан. Хоч грізне слово „продрозкладка” не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд ото варення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодувати, треба було розрахувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали „твердим завданням” та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності. У 1930р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т., у 1931р. – 18, у 1932р. – 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931р. республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931р. в Україні почався голод. Доля заможника В січні 1928р. члени політбюро ЦК ВКП(б) роз`їхались по країні з метою прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір. Там він розробив власний метод заготівель, названий „уральсько-сибірським” і згодом поширений на всю країну. Цей метод містив у собі два активних начала: принцип самообкладення, яким село розколювалося за майновою ознакою на ворогуючі групи, й загрозу розкуркулення. Кожному селу визначили загальне завдання на продаж державі хліба, а сільські сходи доводили конкретні завдання „до двору”. Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а в разі повторної „ неслухняності” розпродували їхнє майно з торгів. У результаті застосованого на Україні „уральсько-сибірського” методу хлібозаготівель навесні 1929р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими. Досвід хлібозаготівель став у пригоді. Для здійснення колективізації було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу котрого входили всі ті селяни, що опиралися усуспільненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гарантував безпеку противникам колективізації – їх оголошували „підкуркульниками” й теж репресували. Нова класова політика на селі випливала з логіки суцільної колективізації. Про можливості роботи „куркулів” у колгоспах уже не згадувалося проблема формулювалася інакше: висилати чи не висипати розкуркулені селянські сім`ї в райони не придатні для сільського господарства? При цьому куркульськими вважалися всі найзаможніші в даному селі господарства незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Нерідко перед селянином – середняком ставала й така дилема: якщо вступаєш у колгосп, претензій до тебе немає, а якщо висловлюєш проти колгоспу, - ти куркуль, і тебе треба розкуркулювати. Порядок розкуркулення розробила в другій половині січня 1930р. спеціальна комісія під керівництвом В.М.Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930р.”Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися „учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів” (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольованими у в`язницях або таборах), до другої – ті , хто „здійснював менш активний опір” кампанії розкуркулення (їх разом із сім`ями засилали в північні райони країни), до третьої – розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів). Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало прав осудності цьому документові молотовської комісії, адже в ньому наводилася точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) і другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкуркулення. Перша хвиля розкуркулювання тривала на Україні з другої половини січня до початку березня 1930р. й охопила 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і дозволу виходити з колгоспів масштаби колективізації на Україні, різко зменшилися. Протягом 100 днів починаючи з 10 березня 1930р. із колгоспів вийшло 1594 тис. господарств. Восени в колгоспах в УСРР залишилося вже менше третини селян. Процес „вимивання” середняків відбувався так швидко, що знову зробив колгоспи незаможницькими. Тож довелося ще раз залучати середняка в колгосп. Цей новий наступ розпочався з директивного листа ЦК ВКП(б) „Про колективізацію”, надіслано у вересні 1930р. усім обкомам, крайкомом і ЦК компартій республік. Україна одержала завдання подвоїти рівень усуспільнення та протягом 1931р. в основному завершити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів; там, де відбулося розкуркулення, треба було знову ставити на порядок денний гасло „ліквідації куркуля як класу” й підшукувати на роль „куркуля” вже інші селянські кандидатури. Винайти якийсь інший спосіб примусової колективізації середняків не вдалося. Всього за роки суцільної колективізації на Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств – шляхом продажу майна з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату репресивних, надзвичайно завищених податків, „невмотивований” забій власної худоби), а найчастіше – через внесення цих господарств до проскрипційних списків розкуркулюваних. Ця цифра, вперше оголошена П.П. Постишевим у 1934р., аж надто точно збігається з кількістю „куркульських” господарств, обліченою статистичними органами за станом на 1927р. Постишев, очевидно, виходив із того, що, оскільки в 1928 – 1932рр. була здійснена цілковита ліквідація куркульства як класу, кількість розкуркулених не могла бути меншою за кількість куркулів на передодні колективізації. Насправді ж під час колективізації на Україні зникло майже вдвоє більше селянських господарств. Значна їхня частка розпалася з волі самих селян: не в силах покоритися новим порядкам, вони розпродували особисте майно, кидали землю напризволяще та виїздили на новобудови в міста або й узагалі за межі України… Голод лютує Найжахливішим наслідком колективізації і безрозмірної сталінської продрозкладки було зростаюче з року в рік голодування селян. Хлібозаготівлі з урожаю 1931р. тривали до його кінця та перейшли на наступний рік. Через ці зимові заготівлі в селян не залишилося будь-яких запасів продуктів харчування, і в першій половині 1932р. у багатьох районах республіки спалахнув справжній голод. З архівних даних постає страхітлива картина становища в українських селах, пограбованих сталінською продрозкладкою. Так, до бюро скарг Наркомату Робітничо-Селянської інспекції УСРР 8 березня 1932р. надійшов лист від жителів с. Лосятина Білоцерківського району (Київщина): „Чи законно це, що людей залишили без шматка хліба, жодного фунта зерна, чи можна ж прохарчувати п`ять місяців дітей однією картоплею, якої вже нема, день від дня [число] голодних збільшується”. Колгоспник Федот Мусієнко із с. Кумарі Любашівського району (Одещина) у квітні 1932р. звернувся до ЦК ВКП(б) із запитаннями, серед яких було й таке: „Чи знає ЦК ВКП(б), що в ряді зсипних пунктів хліб згнив, незважаючи на те, що в ряді колективних господарств було забрано останній центнер насіння? До чого все це веде? Це веде, по-перше, до злиденності самих колгоспників, по-друге, до незадоволення Радянською владою взагалі й Комуністичною партією в особливості”. Голова колгоспу в Лебединському районі на Харківщині, який побоявся підписатися власним прізвищем, сповіщав 8 серпня 1932р. „всеукраїнського старосту” Г.І.Петровського: „В колгоспі люди працювати не бажають, люд, діти, старики голодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу проклинають, ніхто їй нічого не вірить. Земля опинилася у бур`янах… хлібні аванси видають по 400 гр. на день здебільшого фуражних культур, надії не має на додержання, тому що плани в цьому році дані більше, або менші дуже незначно, а врожай через загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що плани більші, ніж валовий урожай?” Замість відмови від порядків, які змушували колгоспників красти власну продукцію, очолювана Сталіним партійно-державна верхівка стала на шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього законодавчого акта, власноручно написаного генсеком, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралися розстрілом, а „за пом`якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше ніж 10 років. Хлібозаготівлі з урожаю 1932р. розпочалися у серпні. Серпнева „атака” на українське селянство дала державі 47 млн. пудів хліба. У вересні із села „вичавили” ще 59 млн. пудів. Проте вже з кінця цього місяця потік зерна перетворився на тонесеньку цівочку. За станом на 5 жовтня із 23270 колгоспів України тільки 1403 виконали річний план хлібозаготівель. Наприкінці жовтня 1932р. Сталін вирядив до Харкова, Ростова-на-Дону та Саратова хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями. Українську комісію очолив В.М. Молотов, північнокавказьку – Л.М. Каганович, поволзьку - П.П. Постишев. Початком роботи комісії на Україні слід уважати виступ Молотова на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932р. з інформацією про те, що зобрв`язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, в тому числі по селянському сектору – 261 млн. Інакше кажучи, з селян треба було „вичавити” стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. „Балачки” про відсутність хліба не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб з боку апарату. Присадибне господарство, котре в попередні роки так-сяк годувало селян, теж не лишалося поза увагою надзвичайної комісії: в порядку натуральних штрафів конфіскувалися й незернові їстівні припаси. В поїздах і на залізничних станціях працівники ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували харчі, придбанні колгоспниками за великі гроші або обмінені на коштовні речі в сусідніх з Україною місцевостях. У період з 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933р. молотовська комісія додатково „заготовила” в селянському секторі України 87 млн. пудів хліба (в колгоспах – 73,2 млн., серед одноосібників – 13,8 млн.), у радгоспах – 17,6 млн. (загалом – 104,6 млн.). протягом усієї заготівельної компанії 1932р. держава одержала з УСРР 260,7 млн. пудів. Отже, Молотов не впорався з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча і вивіз із республіки майже все наявне зерно. На початку 1933р. практично повсюди по Україні продовольчих запасів уже не залишалося, а селянам же треба було ще дожити до нового врожаю… Зимові хлібозаготівлі видерли шматок хліба з рота виснаженого трударя й спричинилися не просто до голоду – він стався б і без них, - а до страхітливого голодомору. 4 листопада 1932р. ЦК ВКП(б) прийняв підготовлену Кагановичем постанову „Про хід хлібозаготівель та сівбу по районах Кубані”. В ній пропонувалося цілими селами заносити на „чорну дошку” боржників із хлібозаготівель. Цей винахід сталінського „залізного наркома” виявився ефективним засобом організації голоду. Згідно з постановою, занесення на „чорну дошку” негайно вело за собою припинення підвозу товарів боржникам, заборону для них торгівлі, дострокове стягнення платежів за кредитами та іншими фінансовими зобов`язаннями. В закритій частині постанови передбачалися перевірка органами робсельінспекції й „очищення” кооперативних і державних апаратів від „чужих і ворожих елементів”, а також „вилучення” з колгоспів органами ДПУ „організаторів саботажу хлібозаготівель”. Ці жорстокі заходи (заборонялося, приміром, підвозити блокованим селянам гас, сіль, сірники) були, на перший погляд, не смертельні й залишали селянам можливість знайти якийсь вихід. Однак вислизнути з оточення, здійснюваного регулярними військами, було неможливо, а обложеним не вистачало харчів: їхні колгоспні зернові фонди, як і з інших сіл, уже давно були вилучені, а тепер від них ще й вимагали в рахунок боргу „добровільно” повернути державі хліб, виданий їм авансом і „розкрадений” під час літніх польових робіт. Оскільки виконати цю вимогу було неможливо, всі занесенні на „чорну дошку” мали перед собою одну–єдину перспективу: повільну смерті від голоду. Не менш ефективним методом організації голоду були так звані „натуральні штрафи”. У продиктованій Молотовим постанові Рад наркому України „Про заходи щодо посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932р. вимагалося вилучити м`ясо в рахунок штрафів із колгоспів, які „заборгували” по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб погасити борг. Під ці штрафи підпадала як усуспільнена, так і власна худоба. Натуральне штрафування могло здійснюватися тільки з дозволу облвиконкому, тільки м`ясом й обов`язковою без обшуків. У розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932р., де йшлося про організацію виконання постанови навіть підкреслювалося небажаність „масових трусів”. Щоб примусити селян працювати в колгоспному господарстві керівні кола тоталітарної держави на чолі зі Сталіном розгорнули під виглядом хлібозаготівельної кампанії ще небачений в історії людства терор голодом. Голод зловісно розгортав крила смерті над українським селянством, укладаючи в могилу всіх – і колективіста, й одноосібника, й сільського активіста, який грабував знесиленого односельця… біженці заполонили міста і вмирали тисячами просто на вулицях. Апогей голодомору припав на весну і літо 1933р. У травні 1933р. з містечка Златопіль на Київщині (тепер це частина Новомиргорода) повідомляли: „Населення зраділо б падлу, та його не можна знайти. Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертв`яків і їдять їх”. Сільська Україна гинула… А.П.Губа, який з початку травня 1933р. очолював партосередок і сільраду в с. Станилівка Погрибищнського району на Вінниччині, загадував: „…картина в селі була жахливою: 40-45 % населення вимерло. Трупи лежали по хатах, на вулицях, і ніхто їх не прибирав”. Доведені голодом до краю люди морально дичавіли, байдужіли до всього оточуючого. Очевидець тогочасних подій М. Пономаренко з Черкащини розповідав: „Коли почали мерти з голоду, то за селом відвозили померлих і там закопували. За таку роботу давали пайок. Якось я там пас худобу. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати їх до ями. Деякі наче прокинулися, приходили до тями, просили: „Не закопуй, ми ще живі”. А дядьки відповідали: „Ми самі пухнемо, самі конаємо, ми не можемо ще раз за вами приїжджати…” І закопували”. Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Втекти з України було важко: кордон з Росією та Білорусією перекрили війська й частини ОДПУ. В УСРР на випадок війни існували величезні зерносховища із „стратегічним хлібом”. Одне з них – у Броварах, за 20 км. від Києва. Для боротьби з голодом ті запаси не використали. Вдосталь складів із хлібом було й на голодуючому Поділлі, де безперебійно працювали спиртові заводи на зерні. За свідченням очевидців, селяни „прибивались до залізниці й днями, дожидаючи ешалон з сировиною для спиртзаводу, просиджували в глибоких снігах на лютому морозі в надії, що котрийсь із конвоїрів змилостивиться та й підкине пару мерзлих бараболин чи качан кукурудзи. Більшість з них, голодних селян, чорних і розпухлих, так і залишилися в тих снігах понад залізницею у вічному чеканні…” Треба було бити на сполох, мобілізувати на допомогу голодуючим у країні та закордоном. А проте гласність у боротьбі з голодом 1933р. означала б визнання факту економічної катастрофи, викликаної експериментом із форсуванням темпів індустріалізації, колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Тому Сталін обрав шлях злочинного замовчування трагічного становища в сільській місцевості. В січні 1933р. він заявив з трибуни об`єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): „Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік”. Для тих же, хто наважився б заперечити, він погрозливо додав: „У цьому можуть сумніватися хіба тільки запеклі вороги Радянської влади”. У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитися з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Було відомо, що на початку 1930-х років Україні належали роль найбільшого постачальника зерна в Європі. Тому інформація про жахливий голод на її теренах викликала здивування у всіх країнах Заходу, серед яких була і Франція. І хоча французька преса присвячувала українській тематиці значно менше публікацій, а ніж англійська чи німецька, - помилково було б вважати, що український чинник сприймався французами несерйозно. Громадськість цієї країни назагал відгукнулася зі співчуттям до українського народу, за винятком комуністів і тих, хто покладався на запевнення радянської пропаганди про щасливе життя народів СРСР. Французька преса, проінформована про трагедію України, переважно (крім органів, що визначали свою лінію за інструкціями з Москви) засуджувала радянський режим за нелюдський спосіб голодною смертю зламати опір селянства, яке відмовлялося прийняти колективізацію та національно дискримінацію. Під рубрикою „Голод на Україні” почали з`являтися статті з викриттям практики радянського геноциду. Журналістка С.Бертійон поставила собі за мету демаскувати кривавий режим своєтчини. С.Бертійон не тільки побачила сумну дійсність, а й правильно оцінила імперські наміри Москви. „Саме, щоб знищити всі ірредентні елементи, радянський уряд, у надії повністю винищити весь народ, який не має за собою жодної провини, крім прагнення до волі, планомірно організувати жахливий голод…”, - писала вона. Подібно до Бертійон реагували й інші французькі друковані засоби масові інформації. Автор провінційної газети „Le Petit Marseillais” Роберт де Боплян писав, що громадська думка стурбовано відомостями про голод, який спустошує Україну, де переставали існувати цілі села. „Ясно, що цей голодомор значною мірою виник з бажання Совєтів, які намагаються таким способом покарати Україну за її тривалий національний опір. Історія України з червоного терору, який там лютує, належить до найсумніших за повоєнного часу…”. Природно, що загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюються вороги СРСР. Колишній прем`єр Франції Едуар Ерріо, який на той час подорожував по Радянському Союзу, заявив на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Про це свідчать дві обсягові статті про голод 1932-1933 років у Радянській Україні, які опублікував паризький щоденник „L`ordre”. У матеріалі „Про те, що не скаже нам Е.Ерріо після повороту зі своєї тріумфальної подорожі” автор Шарль де Пере Шаппюї іронічно висловлюється про візит французького дипломата, який міг на підставі побаченого заявити, що „французьку опінію зле поінформували щодо нужди українських селян”. Та й яку правду мав би розповісти Е.Ерріо, коли після так званих мандрівок до Радянського Союзу писав: „У нас іноді говорять про Україну, але ж це свого роду департамент Босс (одна з найбільших хлібних провінцій у Франції). Мене привезли в село, яке, як говорять, зазнало багато лиха. Я бачив там фруктові сади, бачив, як збирають хліб машинами. Бачив трудолюбиве населення, зовсім не злиденне, бачив гарних і здорових дітей. Коли спокійно оцінювати стан справ у СРСР, то слід заявити, що СРСР поступово стає державою, яка матиме таку саму міць, як США”. „Квітуче” життя настільки засліпило очі Ерріо, що той так і не встиг побачити, як вмирали з голоду цілі села. На жаль, повторювали вслід за ним казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу… Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: „В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім`я гуманності заперечувати про будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв хто нині вмирає з голоду – селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який не можемо інакше кваліфікувати як злочинним”. (Тризуб; 1933). Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців.
Пані Ірино, наведіть будь-ласка джерело інформації про село Станилівка Вінницької області. Для мене це становить особистий інтерес. З повагою Анатолій.
